ЙОГО РОКИ – ЙОГО БАГАТСТВО...

Петро Васильович Мороз, заслужений артист України, провідний майстер сцени Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка 29 січня 2011 року відзначив свій поважний ювілей – 80-річчя від дня народження. Напередодні святкування 50-ї річниці Міжнародного Дня театру Національна Спілка театральних діячів України, відзначаючи вагомий особистий внесок П. В. Мороза у творчу скарбницю українського національного театру, нагородила його мистецькою премією імені А. М. Бучми.
Майже 50 років свого творчого життя він віддав чернігівській сцені, і коли б можна було зібрати разом усіх персонажів з його довжелезного списку зіграних ролей, то це був би великий натовп людей різних за віком, за національністю, за характерами, за звичками і уподобаннями… Навіть уявити важко, скільки разів актор виходив на сцену і віддавав кожному образу часточку свого серця, душі, свого таланту. Кожне прожите на сцені ним життя з роками збагачувало його самого і як людину, і як митця, а кожен створений ним образ радував глядача.

Говорити про актора, якого знаю від першого ж дня його приходу до театру у 1964 році, дуже непросто, хоча, здавалося б, повинно бути навпаки. Багато разів Петро Васильович був моїм партнером у різних виставах, і нашу спільну роботу просто неможливо забути, хоча то були щоденні будні. Пригадується одна з перших спільних робіт над оперетою «Під чорною маскою» Л. Лядової, де він грав роль Івана Піддубного, пізніше – «Коли мертві оживають» І. Рачади з блискучим образом Блюхера, потім були «Украдене щастя» І. Франка – Микола Задорожний, «Безталанна» І. Тобілевича – Степан, «Фараони» О. Коломійця – Микола Таран, «Лісова пісня» Лесі Українки – дядько Лев, та хіба можна всі перерахувати? Одне можу сказати, що Петро Мороз завжди був надійним і щирим партнером в роботі, і поряд з ним завжди зручно і спокійно на сцені, відчуваєш багатогранність його акторської майстерності. Він має широкий творчий діапазон, йому під силу ролі як драматичні, так і комедійні, всі вони яскраві і достовірні.

Серед ролей Петра Мороза, які увійшли до скарбниці творчих надбань театру за ці сорок п’ять років, слід згадати такі, як Головань – «Грушенька» за М. Лєсковим, Васьков – «А зорі тут тихі…» Б.Васильєва, Гриціян – «Весілля в Малинівці» О.Рябова, Гнат – «Назар Стодоля» Т.Г.Шевченка, Цибуля – «Сорочинський ярмарок» за М.Гоголем, Хома Ґудзь – «Фата моргана» за М.Коцюбинським, Голова – «Майська ніч» М.Старицького (за М.Гоголем), Коваль – «Сліпий» за поемою «Невольник» Т.Г.Шевченка, Максим Книш – «Жіночі пристрасті» за творами І.Нечуя-Левицького, Герасим Калитка – «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого. Одна з останніх його творчих робіт – Старий сеньйор у виставі «Дуже старий сеньйор з великими крилами» А.Курейчика. Всього П.Мороз створив на чернігівській сцені більше ста прекрасних сценічних образів.

Для своїх колег Петро Мороз завжди був і є прикладом відповідального ставлення до професії артиста, повної самовіддачі в роботі над образом, для молоді – наставником і добрим порадником. З цього приводу хочу навести слова заслуженого артиста України Валентина Судака, сказані ним з нагоди одного з ювілеїв колеги: «Мені пощастило грати з Петром Васильовичем у багатьох виставах. Працювати з ним завжди легко: допомагають його зібраність, природність, батьківська підтримка. З першої ж читки ролей бачиш його душу, котру не загримуєш, не сховаєш за перукою. Сподіваюсь, що Петро Васильович ще не раз відчує свою необхідність глядачеві і нам, молодшим колегам. До побажань йому міцного здоров’я і успіхів, хочу додати: «Не йдіть від нас, Петре Васильовичу! Ви нам дуже потрібні. Адже коли з дому йдуть ветерани, з ними йдуть тепло, доброта, мудрість і любов». То ж вітаючи його з поважним віковим і творчим ювілеєм, ми повторюємо ці слова, і будемо сподіватися, що наш «останній із могікан» ще довго залишатиметься серед нас в театрі.
Петро Васильович продовжує і зараз свою обрану на все життя місію творця, і хоча з роками це не так легко, не мислить себе поза театром. Він не перестає повторювати, що сцена – то єдиний у його житті майданчик, освітлений театральним софітом, на якому він почувається по-справжньому щасливим. Він завжди з великою любов’ю і тугою згадує про своїх колишніх колег, друзів і побратимів по мистецтву, про тих, з ким довелося працювати і з ким розлучила доля. Та й не дивно, адже з ними пов’язані найкращі спогади про молоді роки спільної праці в театрі, про гастрольні подорожі, про успіхи і невдачі, бо на віку, як то кажуть, як на довгій ниві, всього буває достатньо.

– Я прожив нелегке творче життя, – говорить Петро Васильович. – Вважаю себе реалізованим, як актор, тільки на 50 відсотків. Творча доля актора залежить від багатьох чинників: від випадку, від інтелектуального потенціалу суспільства, від ставлення влади до театру і т. п. Театр – то дзеркало суспільства, і його не можна розглядати окремо. А нині що ми маємо? Усі кинулися заробляти гроші, займатися бізнес-спекуляцією… Найбільш незахищеним з економічного боку, на мій погляд, є театр. До того ж, ми не маємо хорошої сучасної драматургії, актори позбавлені можливості грати ролі своїх сучасників, а це збіднює їхні можливості для самоудосконалення. Взагалі, я прихильник сучасних п’єс, люблю зарубіжну класику. А те, що всі театри України останнім часом звертаються до української класики, є нормальною реакцією народу, який звільняється від колоніальних пут. Ми мусимо пройти цей етап. Він дасть можливість увібрати в себе й осмислити національну спадщину, щоб піти далі, наблизитися до мистецьких ідеалів. Тільки дай нам, Боже, вберегтися від спекуляції національною тематикою.

Петро Васильович Мороз – скромна, витримана людина, дисциплінований актор, цілком відданий творчій роботі, колективу. Його люблять і поважають усі без виключення працівники театру, його грою захоплюються глядачі. Тож побажаємо йому міцного здоров’я і довгого творчого та земного життя!

 

Ольга Зеленська,
керівник літературно-драматургічної частини театру,
театрознавець.

Коментарі

Коментарів немає...

Хочете залишити коментар? Авторизуйтесь!
Придбати квиток

Авторизація