ТЕАТРАЛЬНИЙ МАЕСТРО АНАТОЛІЙ ТКАЧУК

У листопаді минулого року, під час звіту мистецьких колективів Чернігівщини у Києві, ми були свідками урочистого вручення Президентом України  державних нагород майстрам мистецтв, серед яких був і головний диригент оркестру Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Анатолій Ткачук, удостоєний високого звання “Заслужений діяч мистецтв України”, з чим ми його щиро вітаємо.

Анатолій Павлович Ткачук відомий у Чернігові як головний диригент міського симфонічного оркестру та як диригент духового оркестру Чернігівського  філармонійного  центру  фестивалів  і  концертних  програм, а  з січня 2004 року –  головний диригент оркестру Чернігівського  театру імені Т. Г. Шевченка. За час роботи в театрі при його безпосередній участі  були  випущені  такі вистави, як легенда “У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської (музика І. Шамо), музична казка “Білосніжка та семеро гномів” О. Табакова та Л. Устинова (музика Е. Колмановського), музична комедія “Дамських справ майстер” за п?єсою М. Старицького “За двома зайцями” (музика В. Ільїна та В. Лукашова), музична комедія-жарт “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ?яненка (музика К. Стеценка), народна музична комедія “Кайдашева сім?я” за повістю І. Нечуя-Левицького (музика О. Білаша), музична комедія «Насильно милим не будеш!» М. Ножкіна за п’єсою «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка (музика В. Соловйова-Сєдого). Крім того, під орудою головного диригента у супроводі оркестру ідуть усі музичні вистави,  а також  концертні  програми театру.

Анатолій Павлович захоплено розповідає, як він прийшов до театру:
– Шість років я уже працюю в нашому театрі, і це мені напрочуд цікаво. Ще коли я тільки прибув до Чернігова,  у 1983 році, то перший, з ким я познайомився, був диригент оркестру театру В. Заславський. Всі ці роки я був  частим гостем на виставах, але ніколи не думав працювати в театрі, як диригент, тому що специфіка диригента духового оркестру і театрального дуже різниться в подачі звуку, і в штрихах, і в диригентських руках, і у виконанні  творів. Театральний оркестр – це маленький симфонічний оркестр, завдання якого полягає у відображенні  того, що відбувається на сцені. Я боявся цього. Мені ще покійна Олена Латиш, тодішній директор театру, пропонувала посаду диригента після від’їзду Заславського до Москви, але я тоді відмовився. Минули роки, і ось так трапилось, що після звільнення диригента Д. Білоуса мені запропонували цю посаду і я погодився тому, що, мабуть, уже дозрів. В принципі, я задоволений. У нас хороший творчий колектив оркестру, високо професійні музиканти. За ці роки, окрім супроводу вистав, ми підняли великий пласт концертних творів. Ось і 31 березня у концерті оркестру будуть виконуватись нові твори. Я взагалі людина творча, і якби мені зараз хтось запропонував якусь іншу роботу, не пов’язану з музикою, я б точно відмовився.
– Розкажіть, будь ласка, звідки Ви родом і яким був Ваш творчий шлях?
– Народився я на Вінниччині, в робітничій сім’ї, яка нічого спільного з музикою не мала. Закінчив 8 класів середньої школи і вступив на навчання до Київського музичного училища імені Р. Глієра. Навчаючись в училищі, закінчував вечірню школу. З 3-го курсу призвали в армію. Я служив у Києві, у військовому оркестрі, і мені дозволили закінчувати навчання, тобто, я одночасно і відслужив у армії, і закінчив музичне училище, а після строкової служби я залишився на надстрокову. Проходячи службу у військовому духовому оркестрі, мене запросили до Київської консерваторії в студентський оркестр, а потім я ще напросився на додаткові зайняття по інструментовці, по диригуванню, по спеціальному духовому інструменту, навчався у п’ятикурсників. Закінчивши у 1982 році цю, так би мовити, народну консерваторію, поїхав вступати до Московської консерваторії на військово-диригентський факультет, але з першого разу не вступив, був великий наплив. З цим екзаменаційним листом я повернувся до Києва і вступив на юридичний факультет університету імені Т. Г. Шевченка. Провчився півроку,  та до зимової сесії мене не допустили, тому що тоді був наказ міністра про те, що військовослужбовці мають право навчатися в цивільних ВУЗах, але тільки по своїй спеціальності. Тоді я знову почав активну підготовку до вступу в Московську консерваторію. У 1983 році я вступив туди і в 1987-му закінчив, одержавши диплом з відзнакою. Під час навчання я працював спочатку музикантом в оркестрі музичного театру імені К. Станіславського та І. Немировича-Данченка, а потім майже рік працював ще й диригентом цього оркестру. Я не думав, звичайно, що мені ця практика згодиться, тому що військові диригенти не часто стають диригентами у  театрах, але так вийшло по життю, що згодилася, і зараз вона, ця практика, мені дуже допомагає в роботі з театральним оркестром.
– А як склалася Ваша подальша доля, де довелося служити?
– Після випуску з консерваторії я попав служити за кордон, в Берлінський полк. До речі, там служив Кантарія, який піднімав прапор над Рейхстагом. Цей полк знаходився за кілька кілометрів від західного кордону, тому військовослужбовцям доводилось заступати на службу на кордоні і проходити навчання, але, не дивлячись на це, я зробив там хороший полковий оркестр, який  з дев’ятого місця перемістився на перше. Як доказ, у 1980 році нас літаком відправили в Москву на заключний концерт, присвячений річниці Радянської армії, один єдиний з Німецької групи військ, і ми брали в ньому участь.
–  Які шляхи-доріжки привели Вас до Чернігова?
– Закінчивши службу в мотострілецькому полку, я попав служити в оркестр Чернігівського льотного училища, який налічував 55 чоловік. Взагалі то я їхав на Далекий Схід, але під час медичного обстеження в мене виявили хворобу нирок, і лікарі заборонили мені там перебувати, відправили назад. у штаб. В штабі мене запитали, де б я хотів служити, і я сказав: «Там, де розмовляють українською мовою». В такому разі, сказали, їдь у Київ, і там знайдеш собі місце. Так трапилося, що я, приїхавши до штабу Київського військового округу, зустрів свого земляка, який був начальником управління кадрів, і він запропонував мені поїхати в Чернігів. Ось так я тут опинився. Можна сказати, випадково, але цьому випадку я дуже радий.
– Окрім керування оркестром, Ви займаєтесь інструментовкою творів, самі пишете музику, ось і в останній прем’єрі «Насильно милим не будеш» звучала Ваша музика на кілька віршованих текстів. Який Ваш творчий доробок?
– Якось мені самому стало цікаво, і я підрахував, що за п’ять років служби в Німеччині я зробив 500 інструментовок, а за 12 років служби у військовому оркестрі нашого льотного училища – понад тисячу. Багато моїх інструментовок, понад два стелажі, знаходяться зараз в бібліотеці військово-музичного центру. Ось такий мій вклад у військово-оркестрову службу. За час служби, та і по сьогоднішній день, я написав багато творів для духового оркестру, і багато з них виконуються не тільки військовими, а й цивільними духовими оркестрами. Я написав декілька зустрічних маршів, які по цей день виконуються на парадах у Києві. Під мої зустрічні марші виноситься державний Прапор України, під мою музику виїжджає командуючий парадом. Я написав, також, зустрічні марші до 3-ї та до 10-ї  річниць Незалежності України, останній виконується  до сьогодні. Вони надруковані у збірках військових оркестрів.
– Скажіть, будь ласка, Ви пишете музику тільки тематичну, на замовлення, чи бувають в житті якісь випадки, які підказують тему твору?
– Взагалі, я пишу більше за покликом душі.  Пригадую, як у 1985 році  до нас, на Чернігівщину, приїздив двічі герой Радянського Союзу О. Федоров, колишній командир партизанського загону «Підпільний обком діє». Я з своїм оркестром Чернігівського льотного училища супроводжував його місцями бойових дій загону. До речі, мій батько також партизанив, але не в лісі, а в Одеських катакомбах, і його прізвище золотими буквами надруковане на дошці біля центрального входу в катакомби в Одесі. І ось, під впливом усього цього баченого і почутого свого часу від батька, і коли Федоров розказував і показував місця, де відбувалися події далекої війни, я написав твір для духового оркестру, поему під назвою «Двадцять друге червня». Потім з’явилися пісні про 22-й і 23-й з’їзди КПРС, одна з яких  звучала під час відкриття 23-го з’їзду в Москві. Я написав багато творів для мішаних хорів з солістами, такі як «Чернігівська земля благословенна» до 75-річчя Чернігівської області, до свята слов’янських народів у Сеньківці я написав пісню «Дружба народів». Написав, також, «Оду Чернігову» на честь тисячоліття літопису Чернігова та гімн Чернігову, який, поки що, проходить конкурс. Крім того,  концерти для баритону і труби з оркестром, козацькі і стройові марші, багато зробив інструментовок як художній керівник – головний диригент духового оркестру філармонійного центру.
– Анатолію Павловичу, скажіть відверто, адже саме філармонійний центр рекомендував Вас на отримання почесного звання?
– Якщо бути чесним, то ще коли я був начальником військового духового оркестру, міська Рада подавала документи на звання. Якось я  підрахував, – 18 разів мої документи посилалися на звання. Останній раз послали їх два роки тому, то я вже й не сподівався на отримання. Спочатку була рекомендація від управління культури нашому тодішньому директору театру І. О. Семененку, але він це не сприйняв і не захотів нічого робити, тоді управління культури порекомендувало дирекції філармонійного центру зайнятися  оформленням  документів  на  звання. В основному в  нагородних документах зазначалися мої заслуги перед Україною за особистий музичний внесок. Крім маршів, фантазій, які виконуються багатьма духовими оркестрами України, я написав музику до поеми «Великий льох» Т. Г. Шевченка, музику до відзначення Голодомору в Україні 1922-1923 років та інші твори.  Це, скоріше за все, спонукало до присвоєння мені почесного звання, тому що багато з них звучали  в Києві і отримали високу оцінку. Безумовно, в документах відзначалися мої заслуги і як керівника духового оркестру філармонійного центру, а про театр, на жаль, мова не йшла. Ось так моє дворічне чекання, нарешті, увінчалося успіхом.
– Як би там не було, але колектив театру щиро радий за Вас, адже ми вважаємо Вас, Анатоліє Павловичу, своїм диригентом і талановитою особистістю. Ще раз сердечно вітаємо Вас з присвоєнням почесного звання Заслуженого діяча мистецтв України і бажаємо подальших великих творчих успіхів!