ВІДДАНЕ ЛЮДЯМ – ЙОГО БАГАТСТВО…

(До 80-річчя від дня народження
народного артиста України Вадима Васильєва).

Нещодавно розпочався вісімдесят восьмий театральний сезон Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, а історію, як відомо, творять люди. Багато талановитих митців зробили вагомий внесок у його творчу скарбницю, серед них і народний артист України Вадим Васильєв, який сорок років свого творчого життя віддав нашому театру.

 

Акторська кар’єра В. Васильєва на чернігівській сцені розпочиналася стрімко. Вона щасливо продовжувалася в усі роки його роботи в театрі. За великі творчі досягнення у професійній діяльності та високу творчу майстерність у 1974 році Васильєву В. В. було присвоєне почесне звання «Заслужений артист України». У 1976 році за багаторічну плідну роботу по розвитку театрального мистецтва та активну громадську діяльність його було нагороджено  Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. За великий особистий внесок у розвиток українського національного театрального мистецтва та високу виконавську майстерність у 1993 році Васильєву В. В. було присвоєне почесне звання «Народний артист України». За особливі заслуги перед державою Україна у 2001 році його було нагороджено орденом «За заслуги» 111 ступеня, а у 2003 році – Грамотою Верховної Ради України. У тому ж році його було нагороджено Почесною Відзнакою Міністерства культури України.

Треба віддати належне народному артисту України Вадиму Васильєву, що «тягар слави» його ніколи не обтяжував. Йому, як людині, характерні сердечність і теплота у стосунках з колегами, а як актору – уміння розуміти і відчувати партнера на сцені. Як одну з найбільш характерних особливостей сценічного партнера артиста Васильєва треба відзначити його чуйність і доброзичливість до колег на сцені, готовність до співтворчості, прагнення якомога більше дати партнеру можливості для самовираження, підтримати, допомогти йому у створенні свого образу. Це була прекрасна риса справжнього професіонала, котрий дбав не про себе, а, перш за все, про художньо-мистецьку цілісність усієї вистави. Він на практиці сповідував відому тезу К. С. Станіславського: любити не себе в театрі, а театр у собі.

Ми зустрілися з Вадимом Васильовичем напередодні його 80-річного ювілею у нього вдома (на жаль, за станом здоров’я він уже кілька років не працює в театрі), і я прошу його поділитися своїми спогадами про творчий шлях, пройдений ним разом з колективом театру.

– Вадиме Васильовичу, багато Ваших шанувальників не знають, або вже забули, коли Ви з’явилися на чернігівській сцені? Адже Ви починали свій творчий шлях у Кіровоградському театрі, у місті, де зародився нинішній Чернігівський театр. Нагадайте, будь ласка, за яких обставин і як відбулося Ваше «бойове хрещення»? Яким був Ваш дебют у Чернігівському театрі?

– Я прийшов сюди на запрошення дирекції театру у  квітні 1967 року,  а в травні вже поїхав разом з колективом на гастролі до  Прилук. І відразу ж довелося пройти випробування «на міцність» в опереті «Під чорною маскою» Л. Лядової, куди мене терміново ввели на велику характерну роль  Подмьоткіна замість актора, який захворів і на гастролі не поїхав. Це не був повноцінний дебют, але справа не в тому. Просто я пригадую, і мені це й досі гріє душу, як тепло прийняв мене колектив театру у свою творчу сім’ю, і як гаряче вони  сприйняли мою роль, що надало мені наснаги і впевненості у подальшій роботі. А справжній дебют відбувся у 1968 році у виставі «Вуличний бродяга» Р. Вівіані в ролі Антоніо Еспозіто. Ця роль залишилася у моїй пам’яті і в моєму серці як одна з найулюбленіших, хоча попереду було ще дуже багато прекрасних ролей. Тоді було багато схвальних відгуків і керівництва театру, і колег, і преси.

– А які вистави у попередні роки користувалися найбільшою любов’ю і попитом у глядача? Які були Ваші улюблені ролі?

– О, їх було дуже багато ! Окрім названих вище, це  Попандопуло –  «Весілля в Малинівці», Попович – «Сорочинськоий ярмарок»,  Голохвостий – «За двома зайцями», Труфальдіно – «Слуга двох панів», Акоп – «Витівки Хануми», Боні і Зупан – «Сільва» та «Маріца», Альфред Дулітл – «Моя чарівна леді», Келін – «Святая святих», Боруля – «Мартин Боруля», Хлестаков – «Ревізор», Лісовик – «Лісова пісня», Андронаті – «У неділю рано зілля копала» та багато інших. І дуже важливо, що всі названі (і не названі) вистави йшли на сцені театру у супроводі оркестру, де, в основному, був зайнятий весь творчий склад.

– Вадиме Васильовичу, за ті роки, що Ви працювали в театрі, тут було випущено більше двохсот прем’єр. Скільки ролей  зіграли Ви? 

– Скільки ролей ? За моїми підрахунками їх було також більше двохсот, адже я був зайнятий майже у всіх виставах театру. Я грав кожного дня: вдень репетиція – вечором вистава, концерт чи виїзд на село, буденна робота. Був такий цікавий випадок. У 2002-му році театр взяв до постановки п’єсу «О, кей, Мойшо!», де я отримав головну роль Лейві Мозговоєра. Працюю я вдома над роллю, раптом пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила Ірина Давидівна Лапко, тодішня завідуюча єврейським центром «Естер» у Чернігові, і ось що сказала: «Вадиме Васильовичу! Я знаю, що в театрі уже четвертий місяць не виплачують зарплати, як ви живете? Я хочу вам дати продовольчий пакет». Я, звичайно, відмовлявся, казав, що я українець, а не єврей, але потім погодився. Ось які добрі люди євреї в Чернігові!

– Виставу «О, кей, Мойшо!» театр показував у Києві?

– На прем’єру вистави приїздив композитор Яків Самойлович Цегляр, який написав музику до неї. Він розхвалив виставу і мою роль, сказав, що мій образ Лейві найкращий з усіх, які він бачив у інших театрах, що я можу пишатися з цього. За його клопотанням в театр подзвонили з Міністерства культури і запросили з цією виставою до Києва. В залі, де ми грали, сидів Яків Цегляр, а поряд – тодішній Міністр культури України Богдан Ступка. Вистава була прийнята глядачем блискуче. Цегляр передав слова Ступки, що для обласного театру цілком пристойна вистава, а артист Васильєв створив чудовий образ, що це справжня акторська робота. У мене тоді ніби крила виросли, адже не хто-небудь, а сам Богдан Ступка мене похвалив!

– У Чернігівському обласному театрі Ви працювали майже сорок років. Чи не було у Вас бажання перейти до іншого театру?

– Починаючи з 1978-го року, на мене, як на актора, почалося «полювання». Були ми у Брянську на гастролях, і після вистави «За двома зайцями», де я грав Голохвостого, до мене підійшов директор Брянського театру Володимир Макаров разом з начальницею управління культури і запрошували перейти до їхнього театру, пропонували квартиру і більшу, ніж я мав, зарплату, на що я відповів: «Чернігів на Брянськ я ніколи не проміняю, і взагалі, з України я нікуди не поїду». Мене запрошували до Львівського драматичного театру, а також до Київського, Харківського та Одеського театрів оперети, і навіть до Московського. Гепард Васильєв та Спартак Мішулін, які разом з нами виступали у наших концертах, говорили так: «Вадим! Ты должен работать в Москве! Твой талант должны видеть все люди Союза, а не только Чернишова!» Але я не поїхав нікуди. Від добра добра не шукають, як говорила у відповідь на всі запрошення моя дружина.

– Вадиме Васильовичу! Вам ніколи не хотілося «підрахувати», у скількох містах колишніх республік Радянського Союзу Вам довелося побувати на гастролях? Що особливо запам’яталося?

– Ой, об’їздили ми з театром у ті часи з гастролями дуже багато, самі знаєте.  Неодноразово гастролювали в Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Осетії, Мордовії, Чувашії, Татарстані, Удмуртії, не кажучи вже про постійні гастролі по Білорусі і багатьох містах Росії,  до самого Уралу. І скрізь наші вистави сприймалися «на ура», дарували море квітів і пам’ятні сувеніри. Працювали ми на гастролях напружено, з повною віддачею, по два-три місяці. Часто після репетицій їздили з концертами на творчі зустрічі на заводи і фабрики, проводили їх прямо в цехах, а вечором на базі грали великі масові вистави. А вже заключним акордом гастролей у кожному місті були великі театралізовані концерти. Пригадую, як після заключного концерту в кінці гастролей у Ризі глядачі стояли біля службового виходу живим коридором і кидали артистам під ноги квіти. Кожне місто відгукувалося про наші вистави схвальними рецензіями, запрошували приїздити ще і ще раз. Приємно, є що згадати і порадіти за рідний театр.

– Пригадайте, будь ласка, в яких важких умовах іноді доводилося грати вистави, адже бували якісь екстремальні випадки?

– Звичайно. По-перше, термінові вводи у вистави на ті чи інші ролі, коли треба за короткий час вивчити текст і зіграти роль на належному художньому рівні – це завжди екстрим, а холодні виїзні площадки, поламаний в дорозі автобус, розбиті дороги? Пригадую, приїхали ми на виїзд у село в Чернігівській області, а клуб на ремонті. Що робити? Тоді ми викосили траву біля клуба, забили стовпи, натягли «завісу», поставили  меблі і стали грати виставу, але раптом почалася гроза і пішов дощ. Артисти порозкривали парасольки, під які кинулися і глядачі, особливо діти. Ось так ми і грали виставу, в обнімку з глядачами, в одній компанії, доки не закінчилася гроза. То було незабутнє враження, адже ніхто з глядачів не пішов «з поля бою», розуміючи, що з нашого боку це також був «геройський» вчинок. А повертаючись додому, ми обламалися і просиділи в автобусі в полі, холодні і голодні, до самого ранку. Всього було на моєму довгому шляху в театрі, але найбільше було щасливих і радісних миттєвостей творчості.

– Вадиме Васильовичу! Що б Ви хотіли сказати людям, які багато зробили для Вас такого, що ніколи не забувається?

– Я хочу сказати про керівників міста і області, яких я шаную, люблю, поважаю і перед якими низько вклоняюся за все те добре, що вони зробили особисто для мене і для театру взагалі. Це розумні, чесні, порядні, інтелігентні люди. Перш за все, це колишній губернатор області Валентин Васильович Мельничук. Якось він мені сказав: «Я бував у театрах багатьох обласних центрів України, дивився там вистави, але такого актора, як Ви, не бачив. Тому я вважаю, що Ви давно заслуговуєте на звання народного артиста України. Я займуся цією справою». Його заступник з гуманітарних питань Сарана Валерій Юрійович відвіз мої документи до Києва, і через тиждень вийшов Указ Президента України про присвоєння мені звання народного артиста України. А до цього п’ятдесят років артисти нашого театру не одержували звань народного артиста. Це була подія. А якими чудовими людьми були колишні губернатори області Микола Петрович Бутко та Петро Дмитрович  Шаповал, колишній секретар обкому партії по ідеології Володимир Михайлович Половець і, нарешті, наш колишній мер Чернігова Віталій Анатолійович Косих. Усі вони любили і цінували мене, тому я щиро дякую і низько вклоняюся цим людям за їх добре серце і розуміння важливості моєї акторської роботи. Від усієї душі бажаю їм міцного здоров’я, довгих років життя та великого людського щастя. Нехай допоможе їм Господь!

– Що Ви можете сказати про чернігівського глядача, який також Вас щиро любив?

–  Звичайно, найщиріша моя вдячність належить чернігівському глядачу. Якби не їхні вдячні оплески, не їхні палаючі очі і гаряча підтримка мого таланту на сцені театру, то, можливо, ніхто з керівників і уваги б на мене не звернув. А так, завдяки їм, доля усміхнулася мені. Я уклінно дякую усім чернігівцям за їхні добрі серця і їхню добру пам’ять про мене. Дай Боже їм усім міцного здоров’я, довгих років щасливого життя і вічної любові до свого рідного театру. Нехай щастить вам у всіх ваших справах, добрі люди! Спасибі вам за вашу любов!

–  І, звичайно ж, який заповіт Ви хотіли б лишити своїм колегам, акторам?

– Мені б хотілося, щоб нинішнє і прийдешнє покоління служителів Мельпомени взяло все краще з минулої історії театру і постійно примножувало його творчі здобутки. Не шкодуйте віддавати себе театру, адже віддане людям – то ваше багатство. Вітаю з відкриттям нового театрального сезону і бажаю усім щастя, здоров’я  і добра, а виставам театру – сценічного довголіття і любові глядачів!

Коментарі

Коментарів немає...

Хочете залишити коментар? Авторизуйтесь!
Придбати квиток

Авторизація