Ми живемо у світі, де за одним запитом у пошуковій мережі можна дізнатись будь-яку інформацію. Нейромережі інтегруються в сучасний ритм життя швидше, ніж колись ми вчились користуватись сенсорними телефонами. Медицина і наука впевнено крокують до покращення якості життя, і те, що ще 10 років тому здавалося неможливим, сьогодні стало звичайним явищем.
За цими технологічними досягненнями стоять люди, імен і облич яких ми не знаємо. Фізики, математики, інженери. Дослідники створили світ, у якому ми можемо жити довше, швидше отримувати інформацію, лікувати те, що раніше вважалося невиліковним.
Наприклад, цей текст є чистою генерацією ШІ. Редактор лише прибрав зайві речення.
Але ті самі знання, які роблять наше життя комфортнішим, можуть знищити нашу цивілізацію.
Людство навчилося використовувати закони фізики не тільки для того, щоб лікувати, будувати й досліджувати. Ці самі закони дозволили створити зброю, здатну знищувати міста, цілі держави і, зрештою, саме людство.
Питання вже давно не в тому, чи здатна людина щось створити.
Питання в іншому: що вона робитиме з тим, що створила?
Саме це питання майже сімдесят років тому поставив Фрідріх Дюрренматт у своїй п’єсі «Фізики».
Чи має право людина вирішити, кому належатимуть її знання?
Дюрренматт написав «Фізиків» у 1962 році, у часи Карибської кризи, коли людство знаходилось на межі знищення. Але чи далеко ми відійшли від цієї межі?
Сьогодні в Чернігівському драматичному театрі ця п’єса звучить як нагадування про зворотню сторону технологічного прогресу. І про крихкість світу, в якому ми живемо.
